Перші згадки про овес, який і є основою геркулесу, відносяться до XIII століття. Він використовувався як корм для домашньої худоби, і ще багато століть після цього застосовувався в раціоні коней. Люди звернули увагу на цей продукт в столітті XVI. Овес стали дробити і відварювати, отримуючи насичену і поживну кашу.

Від шотландського столу нашому

Першими цінителями каші з дробленого вівса стали шотландці. Потім блюдо перекочувало в кухню скандинавів і з`явилося на Русі. Його готували з молоком або з водою, а також використовували не крупу, а борошно з вівса дрібного помелу. Таке блюдо називалося Дежене.

У звичному для нас вигляді геркулес з`явився тільки на початку ХХ століття. Цьому сприяло виникнення технології обробки крупи паром, завдяки чому поліпшувалася її харчова цінність, відбувалася природне очищення, скорочувався час приготування. Крупа використовувалася в пропареному і розплющеному вигляді або поставлялася шліфованої, дрібно роздробленою.

Харчова цінність каші дійсно висока, але вона ніколи б не стала «ідеальним смачним і здоровим сніданком», якби не американська компанія Quaker Oats. Саме їй належить ідея масової популяризації продукту в світі, ніж вона з успіхом займалася з 1901 року. Десятиліття роботи не пройшли даром, кашка прижилася і в США. А в 80-х роках тут же стала ще корисніше: до пропареним зернам вівса стали додавати висівки. Вони наситили пластівці клітковиною і мікроелементами.